Така любов буває раз в ніколи

Тема: Така любов буває раз в ніколи

Мета: У процесі сприйняття інтимної лірики В. Сосюри, Л. Українки, Т.Шевченка, І.Франка, М.Рильського усвідомити, в чому полягає естетичність стосунків закоханих, передати чистоту, чарівність, ніжність і силу кохання; познайомити учнів з кращими зразками інтимної лірики українських письменників, розповісти про неймовірні історії кохання відомих митців; прищепити любов до української поезії і сучасної української пісні.

Перебіг заходу

Вступне слово вчителя. Учитель розповідає «Притчу про любов»

ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВ

         Колись на Землі був острів, на якому жили всі духовні цінності. Але якось вони помітили, що острів почав іти під воду. Всі цінності сіли на свої кораблі й попливли. На острові залишилась тільки Любов. Вона чекала до останнього, але коли чекати вже стало нічого, теж захотіла залишити острів.

         Тоді вона покликала Багатство і попросилася до нього на корабель, але Багатство відповіло:

         - На моєму кораблі багато коштовностей і золота, для тебе тут немає місця.

         Коли мимо пропливав корабель Смутку, вона просилася до нього, але той їй відповів:

         - Прости, Любове, я настільки сумний, що мені треба завжди залишатися на самоті.

         Тоді Любов побачила корабель Гордості й попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушує гармонію на її кораблі.

         Любов зовсім зневірилася. І раптом вона почула голос десь позаду:

         - Ходімо, Любове, я візьму тебе з собою.

         Любов обернулася й побачила старця. Він довіз її до суші, а коли відплив, любов похопилася, адже вона забула запитати його ім’я. Тоді вона звернулася до Пізнання:

         - Скажи, Пізнання, хто врятував мене? Хто був цей старий?

         Пізнання подивилося на Любов:

         - Це був Час.

         - Час? – перепитала Любов. – але чому він врятував мене?

         Пізнання ще раз поглянуло на Любов, потім удалечінь, куди поплив старець:

- Тому що тільки Час знає, наскільки важлива в житті Любов.

          

Остання любов Тараса Шевченка

(Тарас Шевченко і Ликера Полусмакова)

Ведуча 1: В дачному селищі Стрельна біля Петербурга в червні 1860 року на дачі Надії Забіли, української поміщиці, Шевченко познайомився з наймичкою, колишньою кріпачкою, 20-літньою Ликерою Полусмаковою.

Ведуча 2: Молода, свіжа, трохи грубувата, не дуже красива, зате з чудовим русявим волоссям, тонка у стані, пишна у плечах, з вишневими вустами і з гордою поставою, що й зачарувало, і обмануло поета. Закоханий у Ликеру, поет багато часу проводить з нею в розмовах, присвячує їй вірші, малює портрет, поселяє її в окрему кімнату, наймає їй учителя, який відверто залицяється до неї. А Шевченко готується до весілля: накупив своїй нареченій сукна, шляпок, туфель, каблучок, сережок з медальйонами, коралів і навіть Євангеліє в білій оправі з золотими краями. Лише за один день потратив на подарунки більше 180 рублів! Чи оцінила його любов і старання Ликера?

Шевченко підходить до столу, запалює свічку. Його погляд зупиняється на зображенні в дзеркалі, в якому він впізнає Ликеру Полусмакову.

Ликера з насмішкою до жениха: «Ти старий і поганий та ще й сердитий, а йду за тебе заміж, бо, кажуть, що ти багатий, та й заради того, щоб позлити своїх подруг».

(Дівчина сміється і зникає. Шевченко сідає за стіл і починає писати поезію).

Поезія «Ликері»

На пам’ять 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа.

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби Його — ми люде!

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І Він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Ведуча 1: Одного разу Шевченко застав свою кохану в обіймах учителя… Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Після смерті свого чоловіка-п’яниці, Ликера залишає своїх дітей в Петербурзі і переїздить до Канева спокутувати важкий гріх. Щодня вдосвіта приходить на Чернечу гору, молилася, плакала, просила: «Прости мене, Тарасе!». А сторож гнав: «Іди, звідки прийшла!». Не йшла. Думала, хоч після смерті бути похованою коло Шевченка. Її заяву підняли на сміх.

Ведуча 2: Тоді сама собі зробила присуд: купити клаптик землі під горою, в ногах Кобзаря, щоб бути там похованою. В книзі відгуків зберігся запис відчаяної жінки: «… травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя кохана, мій друже. Подивися, подивися на мене, як я каюсь…» але вже було надто пізно.

Олег Винник «Голубе сивий»

«Раз жити і раз кохати – таке моє серце»

(Іван Франко і Ольга Рошкевич)

Ведуча 2: У Лолині, майже за сто кілометрів від Івано-Франківська, і досі витає дух першого Франкового кохання. Юний 17-річний гімназист вперше пізнав кохання до юної попівни Ольги Рошкевич. Молодий гімназист Іван був запрошений батьком Ольги, отцем Михайлом, в ролі репетитора для сина Ярослава. Так розпочалась невигадана історія їхнього кохання.

(Ольга зачитує лист).

«Бачите, я          дуже довго і як тільки міг стримував себе, примушуючи замовкнути свої думки про Вас, але чим довше це роблю, тим гірше мені стає на серці… я іноді майже зовсім втрачаю глузд, - сам не знаю, що зі мною діється, а мої вельмишановні колеги щиро допікають мене тим, що я  Цілковитий дурень…

Ви знаєте, що я втрачаю дар мови у Вашій присутності, що я не відважуся сказати  й слова про те, що зараз пишу…

Ви не уявляєте собі, як усі мої думки нерозривно зв’язані з Вами, а мій характер не такого складу, щоб я міг забути, - раз итии й раз кохати – таке моє серце!»

Ведуча 1: Їхнє кохання було таким сильним, що не стає їм на заваді й заборона батька спілкуватися між собою. Франко знаходить різні способи, щоб листуватися з коханою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга, ховається ночами і виписує букви і складає листи від коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який треба було потерти цибулею, щоб проявити текст. Мандрівки Франка до Лолина для втаємничених зустрічей з Ольгою відбувалися упродовж 1874 -1879 рр.  Родина Ольги дивилася на нього як на звичайного селюка. Після арешту Івана невмолимий батько віддав дочку заміж за іншого.

Ведуча 2: Перед смертю Ольга слізно просила свою сестру Михайлину, аби та виконала її останню просьбу: листи, перев’язані голубою стрічкою, “від нього», нехай покладе у труну. Під голову. Воля Ольги була виконана.

Віталій Козловський «Знаю»

Зів’ялі троянди Лесиної любові

(Леся Українка і Сергій Мержинський)

Ведуча 2: Їхня історія кохання народилася в Ялті у 18797 році. У курортному містечку Лариса Петрівна познайомилася із Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Він був надзвичайно цікавою і освіченою людиною, шанувальником театру, добре володів англійською мовою. Їх поєднували спільні погляди на життя та невиліковна хвороба – туберкульоз. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку — гірський едельвейс.  Поетеса сподівалась, що разом із цвітом знайшла своє кохання, але, на жаль, воно було нерозділеним. Для Сергія Леся залишалася лише подругою. А вона так мріяла про взаємність…

Поезія «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти»

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш мов руїна, листом вкрита, —

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, — як нам з тобою, —

А прийде час розсипатись руїні, —

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

1900

Ведуча 1: Бувало, замість зізнання у коханні Леся чула у відповідь слова, що краяли її серце: «Лесю, ви мені осоружні!», - байдуже відповідав Сергій. Поетеса порівнювала листи від коханого з зів’ялими трояндами, від яких віяло холодом байдужості.

Леся Українка сидить за столом, дістає з конвертів листи, з яких  розсипаються на стіл пелюстки. Читає поезію «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900

Ведуча 2: На руках Лесі Українки коханий помер. Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці. Надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Так трагічно закінчилась історія її кохання.

Спланована спецслужбами любов

(Олександр Довженко і Юлія Солнцева)

Ведуча 1: Їхня зустріч відбулася в Одесі в 1928 році. Юлія знімалась тоді у фільмі Рогаля «Дві жінки», а Олександр Довженко працював на Одеській кінофабриці режисером.

(В кімнаті Юлія Солнцева розглядає пробні фотографії. Підходить непомітно Довженко і стає в неї за спиною, бере з її рук фотографії:

- Ця гарна, ця – теж, а ця нікуди не годиться, порвіть її.

Ведуча 2: Актриса Юлія Іполитівна Солнцева  згодом стала дружиною Олександра Довженка. Згадаймо щоденниковий запис Олександра Довженка, датований 1952 роком і написаний не напоказ: «Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю. Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені цю любов?..»

Ведуча 1: Відповідь на дане запитання виявляється приголомшливою: любов спланована спецслужбами.  Факти свідчать, що  Юлія Солнцева була агентом КДБ, працювала під ім’ям «Юлька», спецслужби  примусили її зачарувати Довженка і все життя стежити за чоловіком, доносити на нього. Вона бездоганно грала запропоновану їй роль, бо звідки ж тоді стало відомо про те, що уві сні він розмовляє українською мовою? Як пояснити те, що всі листи, написані Довженком дружині з фронту, опинилися в КДБ? Звідки Лаврентій Берія знав про те, що улюбленими квітами Олександра Довженка є білі троянди, які він завжди дарує своїй дружині?

Павло Двірський «Любов може все»

Синьооке щастя Володимира Сосюри

(Марія Данилова та Володимир Сосюра)

Ведуча 2: 19-річна синьоока Марія зачарувала Володимира Сосюру лише одним поглядом, ставши його Музою на все життя. Що це? Кохання з першого погляду чи шпигунство за коханим за наказом влади?  З Володимиром Сосюрою Марія Данилова познайомилася випадково у 1931 році на Донбасі, де проходило свято на честь Дня народження Шевченка. Того вечора, одягнувши святкове українське вбрання, вона йшла на сцену, щоб виконати «Заповіт», коли раптом помітила чоловіка років тридцяти. Раптом він кинувся до неї:

-         Дівчино, чи є у вас закурити?

«Чудна манера познайомитись майнуло у думці». Я пройшла повз, наче мене це не стосується.

Ведуча 1: Того ж дня їх познайомили, а через 3 дні вони одружилися, про що письменник писав: «Одружився з моїм синьооким щастям і горем, полюбив на все життя».

Поезія «Марія»

Якби помножити любов усіх людей,

 ту, що була, що є й що потім буде,

 то буде ніч. Моя ж любов —— як день,

 не знають ще чуття такого люди.

 Якби зібрати з неба всі зірки

 і всі сонця з усіх небес на світі,--

 моя любов горітиме яркіш

 за всі сонця, на тисячі століттів.

 Якби зірвать квітки з усіх планет,

 що вітер їх під зорями колише,-

 моя любов пахтітиме міцніше

 над квіти всі, крізь років вічний лет.

 Якби зібрать красунь усіх віків,

 повз мене хай ідуть вони без краю,--

 Марії я на них не проміняю,

 ні одній з них не вклониться мій спів.

 Хай очі їх зіллються в зір один,

 і в серце зір цей буде хай світити,--

 зачарувать мене не зможе він —

 твоїх очей йому не замінити.

 З яких зірок злетіла ти сюди,

 така ясна, що спів про тебе лине?

 Світи ж мені, світи мені завжди,

 над зорі всі, зоря моя єдина!

Ведуча 2: Лише 1942 року Володя дізнався, що його кохана – агент НКВС і доносить на нього та його знайомих, але не покинув її. Таке зізнання далося Марія не легко,  так  було розголошено державну таємницею. Марію засудили до 10 років таборів. Але через 4 роки, по смерті Сталіна, вона повернулася. З вокзалу додому Сосюра ніс її на руках.

Поезія «Так ніхто не кохав»

Так  ніхто  не  кохав.  Через  тисячі  літ 

 лиш  приходить  подібне  кохання. 

 В  день  такий  розцвітає  весна  на  землі 

 І  земля  убирається  зрання… 

 Дише  тихо  і  легко  в  синяву  вона, 

 простягає  до  зір  свої  руки… 

 В  день  такий  на  землі  розцвітає  весна 

 і  тремтить  од  солодкої  муки… 

 В'яне  серце  моє  од  щасливих  очей, 

 що  горять  в  тумані  наді  мною… 

 Розливається  кров  і  по  жилах  тече, 

 ніби  пахне  вона  лободою… 

 Гей,  ви,  зорі  ясні!..  Тихий  місяцю  мій!.. 

 Де  ви  бачили  більше  кохання?.. 

 Я  для  неї  зірву  Оріон  золотий, 

 я  —  поет  робітничої  рані… 

 Так  ніхто  не  кохав.  Через  тисячі  літ 

 лиш  приходить  подібне  кохання. 

 В  день  такий  розцвітає  весна  на  землі 

 І  земля  убирається  зрання… 

 Дише  тихо  і  легко  в  синяву  вона, 

 простягає  до  зір  свої  руки… 

 В  день  такий  на  землі  розцвітає  весна 

 і  тремтить  од  солодкої  муки… 

 1922 

Плач Єремії «Ти втретє цього літа зацвіла»

Украдена любов

(Максим Рильський і Катерина Очкуренко)

Ведуча 1: У 1923 році Максим Рильський переїжджає до Києва, де влаштувався вчителем української мови та літератури, але житла не мав, тому і пішов до свого односельця Івана Очкуренка, який уже давно мешкав в Києві. Двері йому відчинила дружина Івана Катерина Миколаївна, веліла зачекати господаря у вітальні.

Ведуча 2: У кімнаті, де лишився Рильський стояло фортепіано. Зрештою, знудившись він сів за рояль. Поет грав надзвичайно чудово, адже музики його вчив сам Микола Лисенко, батьків друг. Почувши мелодію своєї улюбленої пісні «Ой одна та й у батенька була…», Катерина Миколаївна увійшла і тихо заспівала. Так почався їх роман. Катерина була старша за Максима на 9 років.

Ведуча 1: Одного разу максим Рильський розказав візнику свою безнадійну історію кохання. Той недовго думаючи, сказав йому : «То вкради її!» Так поет відбив дружину в свого товариша-односельця, в якого жив на квартирі.

Максим присвячує їй вірш-освідчення «Поцілунок».

У темній гущині її я наздогнав.

Вона, вже лежачи серед пахучих трав, руками пружними од мене одбивалась.

Нарешті стишилась – і дивне диво сталось:

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,

Мов квітка багряна, до мене простягли

Свій келих, сповнений солодкої знемоги.

Натомлені в бігу стрункі та довгі ноги

Біліли мармуром під місяцем німим, -

І тихим голосом, охриплим і чудним,

Вона промовила: «Жорстокий переможче!

Упасти в цім бою для мене найдорожче!»

Ведуча 2: Їхнє подружнє життя було щасливе. Катерина Рильська ніколи не з’являлась перед ріднею в халаті та капцях. Вона була невисока, худенька, тендітна, завжди стежила за зачіскою і за одягом. Ніколи вона не дозволяла собі вийти зі спальні в халаті чи капцях – тільки в платті чи спідниці з кофтинкою і обов’язково на підборах.

Ведуча 1: «На підборах, у вухах – сережки з діамантами, на пальцях – каблучки, на одязі якісь рюшики. І це вдома!», - згадує онук Максим, син Георгія.

Плач Єремії «Півподиху»

Заключне слово вчителя:

Невигадані історії кохання вкотре свідчать, що тільки Час знає, наскільки важлива в житті Любов.

Учитель декламує поезію Оксани Пахльовської «Люблю тебе».

Бажаю, щоб ваша історія кохання мала щасливий фінал. До моїх побажань приєднується Світніцька Валентина з піснею «Не забудь»

Пісня Наталії Бучинської «Не забудь»