Від надлюдини Фрідріха Ніцше до надлюбові пана Крупки

Від надлюдини Фрідріха Ніцше до надлюбові пана Крупки

Анонс поетичної новинки Вінниччини

Від надлюдини Фрідріха Ніцше до надлюбові пана Крупки

Анонс поетичної новинки Вінниччини

З-під вуалі прозаїчної реальності світлими очима вдивляється в душі читачів «Тиха надлюбов» Віктора Крупки, шукаючи поглядом закоханих у талановите поетичне українське слово.

Від поезій вінницького письменника повіває свіжою прохолодою модерних пошуків творчої манери автора та вишуканої світоглядної системи. Презентована збірка з романтично-філософською назвою – це своєрідний поетичний роман-трилогія оптимістично-музичного звучання.   

У поетичному романі висвітлюється своєрідна філософська концепція любові: любов-подяка, любов-кохання, любов-замилування, що у сукупності призводить до найвищого її прояву – надлюбові. До речі, якщо ж  у європейській філософії прижилася концепція німецького мислителя Ніцше про надлюдину, то чому б не віддати належне задуму Віктора Крупки про надлюбов, яка, як на мене, мала б з’явитися набагато раніше за думку про людину майбутнього. Власне, ці два образи філософської системи лише доповнюють один одного, відображаючи авторське ставлення до світу.

Спроба автора подати любов від її народження до найніжніших та найглибших  проявів дає можливість відтворити гармонію лірично-трепетних порухів душі ліричного героя. Його внутрішній світ сповнений мінливим настроєм. Із зміною сили почуттів відбуваються настроєві коливання: мажор переходить у мінор, і навпаки. Дивним чином вимальовується філософія самотності, що яскраво передана художніми образами «ненависного березня», «хижої тиші», «затяжного дощу», «жорстокої осені», «кришталевої печалі». Інколи біль самоти настільки сильний, що виривається нестримним криком зболеної душі ліричного героя, як от у вірші «я тебе ненавиджу, мій березню». Потім відбувається злет почуттів, що підносить alter ego поета до істинного та такого омріяного буття. Висока надлюбов Віктора Петровича вбирає в себе маленькі та щемкі миттєвості буденної реальності. Тому у його любові обов’язковим та таким важливим є ритуал кави. Відновити душевну рівновагу , втамувати тривогу ліричному персонажу допомагає теплий напій, прийом якого перетворюються у вранішній чи вечірній ритуал, з ознаками пророкування: «У ворожбі на день в загуслій гущі… Ця музика … вона й тебе торкнеться». Ритуал кави представлений новоствореним епітетом «лінива», що задає певної настроєвої тональності.

Ліричний герой заради коханої наважується на перевтілення: без жодних вагань хоче стати для неї Клодом Моне, або ж вдається до глибокої самоіронії, приміряючи на себе маску відомих персонажів: «Я граю роль. Себе лиш в снах не стер. Сьогодні – Фігаро, а завтра – Дон Жуан». Зміна образів допомагає автору інтонувати зміни, що відбуваються у душі ліричного персонажа.

Три розділи збірки символізують три береги любові. Мандруючи ними, одна з основних духовних цінностей сягає щонайвищої сфери її втілення та існування.  «Всевишня від роду любов» - це берег безтурботного споришевого дитинства, де формуються ідеали тієї високої любові, що відлунюють у серці ліричного героя протягом усього життя. Далі любов робить зупинку біля берега крилатої юності  під назвою «Ми розпрозорюємося до невпізнанності». Любов-кохання дає можливість другому «я» автора відчути всю повноту вібрації почуттів: від закоханості до апогею – розпрозорювання. Лише вдумайтеся в авторський неологізм… Останньою зупинкою любові  стає берег певного життєвого досвіду («Дозволь мені Боже стати ранком»), який відображає любов-замилування життям і красою споглядання пейзажів. Ліричний герой зачарований краєвидами ріднокраю, що спонукає його до певних пантеїстичних міркувань.

У надлюбові Віктора Петровича ніжне жіноче обличчя, оскільки центральним і наскрізним образом його поетичного слова, безумовно, є Жінка. Саме вона надихає поета на створення філософської концепції диво-любові, придуманої саме для неї, подарованої саме їй. Справжня любов до жінки, як бачимо, починається зі щирої любові до матері, яка по-справжньому навчила цінувати жіноцтво. Її величність Жінка виринає зі сторінок «Тихої надлюбові», змінюючи своє обличчя – це незрадлива мати-голубка, бабуня-янгол, кохана з погордою Роксолани, яка стає для ліричного героя утіхою, небом, вічністю, задумом.

Мовний простір поетичної збірки вимережений авторськими неологізмами, які дозволяють художнику досягти бажаної образності та посилити експресію ліричного твору. Індивідуальні словотвори допомагають поету створити ірреальний світ власних мрій та фантазій, в якому основною рушійною силою є, звичайно ж, любов.  Таким чином у ліриці з’являються «розпрозорені сніги», а мрії і візії «розпросторюються», надлюбов обіймає «лелечо маму й тата». За допомогою новотворів читач залучається до індивідуально-авторської картини духовного світу. Оказіоналізми  надають любові своєрідного привабливого забарвлення: «жовтаво-жовте видиво», «рожево-пристрасно», «червоним червоніє». Як бачимо, до вибору слів Віктор Петрович підходить виважено, деколи навіть з певною обережністю, викохуючи при цьому кожне слово, адже поет усвідомлює, що пише про надвисокі почуття, а щоб передати їх сповна потрібні відповідні лексеми: небуденні, нереальні, вишукані, одним словом, такі, що залишить читачу присмак новизни, оригінальності, свіжості. Смакуючи кожне слово, читач насолоджується тим світлим змістом, що вкладено у нім.

Поетична збірка пересипана новоствореними епітетами : «щирість земна», «вчорашній обрій», «холодні рими», «задушливі груші», «рясними крильми», «чебрецевий хміль» та іншими.

Всеобіймаюча «Тиха надлюбов» виринає з павутини сірих буднів, щоб  подарувати, за словами письменника, те, чого так хочеться кожному з нас –   «дива маленького, навіть манюнького».

Кашуба Тетяна

P.S. Є таки велика любов на землі!