Дзвони Голодомору

Виховний захід

Тема: Україна пам’ятає – світ визнає

Мета: Вшанувати пам’ять загиблих, ознайомити учнів з голодом 1933 року, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм на основі особистісного усвідомлення досвіду історії.

Обладнання: 5 колосків з чорною стрічкою, калина, Біблія, свічки, комп’ютер,  ілюстрація з Біблії, фотолітопис «Хроніка чорного року», свічки, миска з зерном, записи класичної музики, книжкова виставка.

(Вівальді «Зима»)

Ведуча : Страшні 33-ті роки ХХ століття. Скільки горя та страждань принесли вони    нашому народу! Люди змушені були пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійний страх. Сьогодні ми з болем згадуємо про геноцид українського народу та невинно убієнних людей. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібно до того, що випав тоді на долю України – однієї з найродючих країн світу. 75 років відділяють нас від тих страшних днів – днів голодомору. Так жахливо навіть зараз ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди-хлібодари залишилися без зернини. І це в урожайний рік. Пухли старі й малі, вимирали родинами й селами. Смерть никала на шляхах, на городах, у хатах.

Україну називали житницею, але, грабуючи її по-хижацькому, не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою.

Тож давайте перегорнемо сторінки народної пам’яті та вшануємо пам’ять жертв голодомору.

      У той рік заніміли зозулі

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму , копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

                                                                         Д. Головко

                                      Неврожай від Бога, а голод від людей.

                   Бог карає голодом, а Сталін нищить голодом.

                   Серп і молот несуть смерть і голод.

                   Кремлівська звіздар забрала й квочку з гнізда.

                   Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні.

                   Нема хліба, нема сала, бо радвлада все забрала.

Ведуча: На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, це вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер».

(Моцарт «Колыбельная затмения»)

ВІЧНИЙ МОНОЛОГ

                 Я ще не вмер...

                 Ще промінь в оці грає.

                 В четвер мені пішов десятий рік.

                 Хіба в такому віці помирають?

                 Ви тільки поверніть мене на бік.

                 До вишеньки.

                 В колиску ясночолу...

                 Я чую запах квітів. Я не вмер...

                 А небо стрімко падає додолу.

                 Тримайте хтось!

                 Хоча б за коси верб...

                 Куди ж ви, люди, людоньки,

                 Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

                 Окраєць ласки.

                 Чи хоч з печі диму!

                 В клітинці кожній — озеро води.

                 Я ще не вмер.

                 Усі проходять мимо.

                 ...А житечко моє таке густе.

                 ...А мамина рука іще гаряча.

                 Вам стане соромно колись за те.

                 Та я вже цього не побачу.

                                             М. Замига

Ведуча: Охопив голод всі українські землі. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. Велася відкрита війна проти українського народу. Представники місцевої влади організували  у селах спеціальні бригади, які забирали у людей останню крихту хліба.

(Учениця зачитує уривок з Біблії про голод у Єгипті)

         Учениця: Одного разу єгипетському фараонові привиділися сни. Йому снилося, що він стоїть біля річки. Раптом з річки вийшло семеро гладких корів й почали пастися в очереті. А за ними вийшло семеро худих корів. І ці худі корови з’їли гладких. Після цього фараон прокинувся. Знов заснувши, він побачив інший сон. На одному стеблі піднялося сім повних і гарних колосків. Та ось поруч з ними виросло сім висушених вітром й тонких колосків, які й проковтнули гарні колоски.

         Тоді до фараона привели молодого єврея, Йосипа, який відгадував сни. Йосип відповів: «Бог показав фараонові те, що Він зробить. Сім гладких корів та сім повних колосів – це сім років гарного врожаю у Єгипті, а сім худих корів і сім порожніх колосів – то сім років голоду, які настануть після семи врожайних літ…»

         Фараон назначив Йосипа управителем своєї країни. Протягом семи років Йосип збирав у засіки запаси зерна, що тоді, коли настануть неврожайні роки, народ Єгипту не загинув від голоду. А через сім років по усій землі настав голод. З багатьох країн до Єгипту стали приходити люди, аби придбати хліб у Йосипа, бо він зробив великі запаси зерна у всіх містах Єгипту.

                                                     (Учениця зачитує Закон)

Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності» був заснований на спільній постанові ЦВК та Раднаркому СРСР і прийнятий в серпні 1932 року. Причиною до написання цього закону послужило те, що в переджнивні дні з’явилися «несуни». Виснажені голодом селяни крадькома збирали колоски й несли зерно додому в кишенях, за пазухою. Коли про це довідалися в Кремлі, то уряд прийняв спеціальний закон про охорону соціалістичної власності, яким за розкрадання колгоспного майна призначалася «вища міра соціальної відповідальності» – розстріл із конфіскацією всього майна. Тому закон в народі одержав назву «закон про 5 колосків», оскільки часто за ним засуджували селян, що займалися ручною збіркою залишків зерна. 

(Sailor «Moon»)

КОЛОСКИ 31 РОКУ

Колосок, ще і ще

на різдвяний калач,

А довкола колюча стернина.

Босі ноги в крові,

та приховую плач, геть ту думку,

що я ще дитина.

Мама жито в снопи

крутить зранку в’юрком,

Вже від голоду світу

не бачить:

- Сину, йди вже додому

отим он ярком,

Може, так лановий

не побачить.

Порівняла натруджену

спину на мить:

- До села ти дорогу

вже знаєш?

Хай бабуся з цих зерен

куліш заварить –

На калач ти іще назбираєш.

Лановий із ярка,

ніби того й чекав,

На шляху обігнав

тітку Дарку:

- Йди сюди! – прохрипів.

І повів за рукав,

Щоб я кинув той збір

в молотарку.

***

Бог дає мені радість

За прикрість оту.

Ми й не бачили вдень

Чи вночі:

Внук найменший,

Здолавши стола висоту,

Понадкушував всі калачі.

КОЛОСКИ 91 РОКУ

                                      Шептали в жовтні колоски на ниві,

                                      Такі зчорніло-сірі, не красиві:

                                      - Як жаль, як жаль, що відлетіло літо,

                                      Нема кому зібрати нас, зігріти…

                                      Я їх зривала, пестячи, руками,

                                      Встеляла між голодними роками.

                                      Якби оце, таке жадане диво

                                      Зірвати в тридцять третім сумовитім,

                                      Пучками з колосків зерно зібрати.

                                      Було б у мене роду пребагато!

                                      Побільшав би на півсела на диво

                                     Рід мій, сильний, чорнобривий,

                                      Дядьки, тітки, їх незаквітлі діти…

                                      Була б земля доглянута, зігріта.

                                      І не чорніло б поле колосками,

                                      Не зібраними їхніми руками.         

                                                                       Тетяна Приймасюк

(Моцарт «Дьявольская трель»)

Ведуча : Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця. Жахлива і вражаюча статистика тих часів. В Україні щохвилини вмирало голодною смертю 17 людей, за годину -- 1000, за добу – 24 тисячі. Ми вже згадували 7,5 млн. жертв, а насправді їх було значно більше. І це далеко не остання цифра. Чоловік. У Шаргородському районі померло 20 тисяч. Без війни – отак одним махом мільйони людських життів пішли на той світ.

                            Пекельні цифри та слова

                            У серце б’ють, неначе молот.

                            Немов прокляття, ожива

                            Рік тридцять третій… Голод…

                            Голод…

                            У люті сталінській страшній

                            Тінь смерті шастала по стінах.

                            Сім мільйонів ( Боже мій !)

                            Недолічила Україна.

                            Ні труни, ні хрестів, і ні тризни !

                            Прямо в яму.

                            Навіки-віків !

                            Чорна сповідь моєї Вітчизни

                            І її затамований гнів.

                                                                  Антоніна Листопад

(Моцарт «Реквієм»)

Ведуча : Помирали цілі сім’ї, села. Час зупинився для цілих родоводів, династій  хліборобів. У центрі Європи, її житниці, геноцид забрав мільйони життів наших співвітчизників. У нашому селі загинуло біля трьохсот осіб. Запрошується для читання Книги пам’яті Чирка Вікторія.

( Зачитування прізвищ та імен померлих )

                            Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

                            Заплачте разом, а не наодинці.

                            Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

                            Що мали зватись гордо – українці.

                            Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

                            Померлі люди стогнуть з тої днини,

                            Й благають: українці, донесіть

                            Стражденний біль голодної країни.

                            Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

                            Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

                            Ми в цій землі житами проросли,

                            Щоб голоду не знали люди вічно.

Ведуча: У цих словах поетеси Ніни Віноградської – заповіт нам у нашому розуміння уроків української історії.

Ведуча : А зараз давайте пом’янемо хвилиною мовчання тих великомучеників нашої історії, які стали жертвами не баченого в історії людства голодомору. Давайте схилимо голови та помолімося за спокій душ, за вічний спочинок ні в чому не винних людей.

( Хвилина мовчання )

Ведуча:  Кобзар Єгор Фомич Мовчан жив у с. Велика Писарівка на Сумщині. Якось у Харкові на базарі він заграв свою думу про голод в Україні. Одразу якийсь агент схопив його за руку і потяг у міліцію. Спасибі, люди відбили. Потім він співав її по селах та хатах. Люди плакали, слухаючи кобзаря. То були шістдесяті роки, початок застою. На голод в Україні було накладено політичне табу. Але думу записали і, ризикуючи, зберегли. Уривок з думи (а вона дуже довга), сподіваємося, дасть вам певне уявлення про ті часи.

ДУМА ПРО ГОЛОД

       В тридцять третьому году їли люди лободу

       Пухли люди з голоду. Помирали на ходу.

       Отощали усі люди. Падали, як мухи,

       Кропивою-лободою не наповниш брюха...

       Гей, гей! — не наповниш брюха!

                 Хліб качали, вимітали —

                 Весь народ сумує,

                 А «великий голова» мовби і не чує.

                 Він укази іздає:

                 Продналог давайте,

                 Де хочете, там беріть.

                 Хоч з нігтів колупайте.

                   А у СОЗі при дорозі

                 Роздають макуху —

                 Хочеш жити — йди до СОЗу

                 Бо впадеш без духу.

                 Гей, гей! — Бо впадеш без духу

                 Пролилися на Вкраїні

                 Великії сльози,

                 Як «великий голова»

                 Гнав народ у СОЗи.

                 Отаке-то, добрі люди,

                 Зчинилося лихо

                 Побив голод мужиків —

                 Сидіть у СОЗі тихо...

                 Гей, гей! — Сидить у СОЗі тихо.

                                               Мовчан, 1967

(Моцарт «Колыбельная затмения»)

(Учні зачитують спогади про голодомор)

Ведуча: Не забудьте 24 листопада о 16 годині запалити на підвіконні скорботну

свічку. Свічку на вікні українці, за традицією, запалюють у пам’ять про померлих. У горнятко насипають житнього чи пшеничного зерна і ставлять туди свічку. Зернини символізують душі, а вогник – наш зв’язок із ними. Давайте спробуємо обігріти своїми вогниками оті 7 мільйонів душ, які в страшних муках відійшли з життя. І свічка, яку ми запалимо, буде тією ниткою, що зв’язує нас з усіма українцями – минулого, сучасного і майбутнього.

                                               ЗАПАЛЮЄМО СВІЧКИ

                                     Жахливим був рік 33-ій:

                                     Стражденні й опухлі, вони

                                     Вмирали голодною смертю

                                     «З веління вождя» - сатани.

                                     Ті жертви злічити несила,

                                     Імення відомі не всіх.

                                     Зрівнялись з землею могили,

                                     Ми ж досі той носимо гріх:

                                     Дали ж бо потворній гієні

                                     Понищити люд і хрести;

                                     Прости нам народ убієнний,

                                     За довге мовчання прости.

                                     …Історії дивлячись в вічі,

                                     В часи нескінченних борінь

                                     Ми ставимо пам’яті свічі

                                     Від імені всіх поколінь.                 Василь Синицький

         Ведуча: Свою свічу за померлих запалить Оксана Білозір.

(Оксана Білозір. Пісня «Свіча»)

                                               Боже Великий, Всевладний,

                                     Яви нам свою могуть,

                                     Дай розпізнати Правду,

                                     Праведників не забудь.

                                     Дивляться в твої очі

                                     Мільйони скатованих душ.

                                     Пригорни їх, посели на спочинок,

                                     Та їхнього сну не наруш.

        

                                     Заступи нас і нашу державу,

                                     Од кривавих лютих незгод.

                                     Всі ми – сущі, усопші, прийдешні –

                                     Твій пшеничний, безсмертний народ.

(Академічний хор «Благослови, душе моя, Господа»)

         Ведуча:  Жертв голодомору в Україні поминають в багатьох країнах світу. В підтвердження цього влітку в Ізраїлі стартував міжнародний художній проект „Україна пам’ятає – світ визнає”. Ця акція пройде по 15 країнах світу, включаючи Канаду, Німеччину, США, Іспанію, Чехію, Бельгію, Швейцарію... Акція спрямована не тільки політичним колам, мистецькій еліті, але й широкій громадськості держав, що виступають традиційними партнерами України, підтримують її зовнішньополітичний курс і, у багатьох випадках, відстоюють інтереси нашої держави в світі. 

                  Ти скажеш, не було голодомору?

                  І не було голодного села?

                А бачив ти в селі пусту комору,

                З якої зерно вимели дотла?

                Як навіть марево виймали із печі

                І забирали прямо із горшків,

                Окрайці виривали з рук малечі,

                Із торбинок нужденних стариків?

                Ти скажеш, не було голодомору?

                Чого ж тоді, як був і урожай,

                Усе суціль викачували з двору,—

                 Греби, нічого людям не лишай!

                 Хто ж села, вимерлі на Україні,

                 Російським людом поспіль заселяв?

                 Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

                 Імперський молох світ нам затуляв!

                 Я бачив сам у ту зловісну пору

                 І пухлих, і померлих на шляхах.

                 І досі ще стоять мені в очах...

                 А кажеш — не було голодомору?

                                                                                                               Д.Білоус                 

Вчитель. Дай, Боже, щоб пам’ять про голод залишалася тільки пам’яттю,

застерігаючи нас від помилок, за які розплачується народ. Шануймо хліб так, як шанують його люди похилого віку, очевидці тих страшних подій. Впаде окраєць на землю – піднімуть та поцілують. Пам’ятаймо, що було з нами, може, тоді ми будемо не абстрактним народом, а українською нацією – з власними коренями, історичним досвідом, трагедією виживання й становлення, а, головне, з перспективою розвитку.

         Шановні учні, не кидайте на землю хліб, коли біжите зі столової. Пригадайте нашу з вами сьогоднішню розмову та задумайтесь над тим, що кинута вами скибочка

хліба, могла б врятувати життя людині в голодний 33-ій.