Позакласний захід "Троянди Шевченківської любові"

ТРОЯНДИ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ЛЮБОВІ

Мета. Відтворити перед учнями цілісний образ Т.Г. Шевченка; викликати бажання якомога більше дізнаватися про Кобзаря; виховувати любов до рідної мови, поезії.

Обладнання: комп’ютер, презентація, штучні троянди, портрети, вишитий трояндами рушник, «Кобзар», уривки з листів.

Хід заняття

Вступне слово вчителя. Сьогодні ми з вами доторкнемося до найпотаємніших сторінок життя Тараса Шевченка. Мова йтиме про сердечні справи цієї талановитої людини. Тому наш позакласний захід має назву «Троянди Шевченківської любові».

Так, у його серці цвіли троянди… Він, як дбайливий садівник, виростив, виплекав у своїй ніжній душі прекрасний трояндовий сад, який був обігрітий любов’ю його гарячого серця. Та, на превеликий жаль, свою ніжність і красу троянди дарували іншим, залишавши Шевченка наодинці зі своїми мріями , почуттями та бажаннями.

Хто ж  ці прекрасні троянди? На це запитання ми спробуємо дати відповідь.

              

Ведуча.

Стрілися двоє, що долею схожі, Може, десь тут, або десь там... Дивлячись в очі: чи вірити можна Теплій руці і привітним словам?

Ведучий.

Берег любові в далекім тумані.

1 допливем, коли тільки удвох,

І допливем, коли стільки бажання...

Берег любові і хвилі тривог.

Ведуча.

Стрілися двоє в житейському морі. Може, сьогодні, а може, колись...

В серця питаються: йти далі поруч Чи, постоявши, навік розійтись?

Ведучий. Чому це в тебе печаль на обличчі?

Ведуча. Чом на щоці твоїй тиха сльоза?

Ведучий. Шановні друзі, напевно, трохи сумною поезією ми розпочали нашу зустріч... Але ж яка висока і прекрасна мудрість у цих рядках! У кого з нас не щемить душа, коли чуємо ніжні слова?

Ведуча. Мало кому в коханні так не щастило, як Тарасові Шевченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалось би, був приречений на успіх у жінок. Натура творча і вразлива, Кобзар часто закохувався. І в нього закохувалися. Та особисте життя великого українця так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступних поколіннях.

Ведучий. Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко - юної Беатріче його поезій.

(Інсценізація уривка з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко).

Оксана. Чом же ти плачеш? Ох, дурненький, Тарасе! Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й, кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем.

Тарас. Еге ж, малярем.

Оксана. І розмалюєш нашу хату.

Тарас. Атож. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо! Я буду-таки малярем.

Оксана. Авжеж, будеш!

Ведуча. Нічого не вийшло з того. Але першого кохання, як перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню кращої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. Згадував Шевченко Оксану, перебуваючи далеко на чужині:

А я так мало – небагато,

Благаю в Бога – тільки хату,

Одну хатиночку в гаю

Та дві тополі біля неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку, щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри.

Ведучий. Минуло багато часу після написання цього вірша. Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани, Та чи жива ота Оксана кучерява, що з ним колись гралася?

Ведуча. Від брата він дізнався про знеславлення Оксани, і доля дівчини згодом лягла в основу «Капітанші», «Наймички», «Слепой», «Катерини». І все своє подальше життя Шевченко буде шукати в жінках «справжню» подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві була йому Оксана.

Ведучий. Польська швачка Дуня Гусиковська, теж «чорнобрива» - друге юнацьке кохання Шевченка.

Дуня Гусиковська. Я була старша за нього опікувалася ним, навчила дворового козачка пана Енгельгарда польської мови, пояснила різницю між вільним і кріпаком, між долями хоч і бідної, але вільної людини, і раба. Я багато розповідала йому про таємні товариства, душею яких був Адам Міцкевич і про його друзів однодумців, про те, як вони мріяли про свободу їхньої багатостраждальної «отчизни». Та недовго втішалися ми щастям. Наближалася польська революція 1830 року. Тарас разом із паном Ен-гельгардом вирушив до Петербурга.

Ведуча. Під час перебування в рідному селі 1843 року сподобалася поетові донька отця Григорія Кошиць - Феодосія.

Феодосія Кошиць. Коли Тарас приїхав до Кирилівки, то наші симпатії були взаємними і він посватався до мене. Та мій батько був людиною практичного складу, зовсім позбавлений того, що ми називаємо духовністю. Наймит для нього був наймитом, пан - паном, а піп - попом. Тарас ще дитиною служив у мого батька буфетником, посилали його на всі польові та господарські роботи. Слова «поет», «художник» для мого батька нічого не значили. Сама думка про те, що колишній його наймит-попихач, отой мізерний сирота, на якого він дивився, як на істоту нижчого порядку, міг стати його зятем, була йому немислима. Батько спершу хотів відшити залицяльника делікатно, але був дуже хитрий, і вирішив скористатися з нагоди: в селянина Прокопа Демченка народилося дитя, мене з Тарасом запросили за кумів. Батько був задоволений, адже за тодішніми законами, куми не мали права одруження між собою. Та я вирішила боротися за своє щастя: на батьків фортель відповіла своїм не менш вигадливим. Запросила в куми іншого чоловіка. І тоді батько сказав Шевченкові рішуче «Ні!».

Ведучий. Дівчина так щиро любила Шевченка, що потім ні за кого не вийшла заміж. Те, що сталося з волі її батька, повільно точило її душу, довівши до психічної хвороби.

(Учень читає вірш «Не женися на багатій»).

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі;

Яка буде, така й буде,

Чи голо, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає –

Чого болить і де болить,

Ніхто не питає.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

Ведуча. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором «Кобзаря» і відомим портретистом, їде Шевченко, в 1843 році, в рідну Україну. І саме в цей час переживає він ще одне велике кохання. Хто ж ця жінка?

Ведучий. Це - Ганна Закревська.

Ганна Закревська. Сімнадцятилітньою хазяйкою увійшла я в дім свого чоловіка. Він був удвічі старший за мене, характер мав крутий. Траплялося, сам сік селян на стайні. На час зустрічі з Тарасом Григоровичем мені виповнився 21 рік, у мене були син і донька. Мій чоловік - Платон Закревський запросив Тараса Григоровича, щоб той намалював портрети: мій і сина. Наші зустрічі переросли в кохання. Цілу низку віршів присвятив мені палкий поет: «Немає гірше як в неволі», «У широкую долину», «Якби зустрілися ми знову»:

Якби зустрілися ми знову

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихиє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не впізнала б,

А може б, потім нагадала,

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

             

     Та чи могла я зраджувати свого Платона?

Ведуча. Згодом Т.Г. Шевченко приїздить в Яготин. Тут він оселився в родині князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського. І тут у біографію Шевченка увійшла незаміжня дочка князя Варвара Рєпніна.

Варвара Рєпніна. Я зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама, княгиня Рєпніна, доводилася онукою гетьману Кирилу Розумовському. Усі мене називають доброю та щирою. У жовтні 1843 року сталася для мене надзвичайна подія - до Яготина завітав Тарас Шевченко. Зачарована ним, я відчула, що він обранець мого серця. Коли б я бачила з його боку любов, то, може відповіла йому пристрастю, бо його не можна не любити. Я написала повість свого життя і дала Тарасові подивитися. Поміж рядками виразно читається освідчення в коханні. Я бачила, що вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого. З великої туги і розлуки я захворіла. Моя аристократична родина виключала можливість шлюбу колишнього кріпака зі спадкоємицею роду Рєпніних-Волконських. У подальшому я так і не вийшла заміж Відраду для себе знаходила в релігії.

Ведучий. Коли Шевченко прибув до Петербурга, мрія створити сім’ю оволоділа його серцем. І ось поет їде в рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену. По дорозі з Нижнього до Петербурга Шевченко декілька днів затримався в Москві, де відвідав сім’ю Максимовичів і познайомився з його молодою дружиною.

Ведуча. Г.Максимовичу на той момент було 50 років, а скільки було його дружині Марії Василівні – невідомо, але якщо судити по написаному Шевченком в 1859 році портрету, то десь біля 20 і не більше 25-ти. Все в образі Марії Максимович на портреті свідчить про те,  що він створений закоханим художником, який обожнював свою модель.

Марія Максимович.  Мій чоловік, Михайло Олексійович Максимович, давній знайомий Тараса Григоровича, - український учений, історик, фольклорист і мовознавець, був першим ректором Київського університету (1834-1835 рр.), - на честь поета влаштував обід. Тут Шевченко і познайомився зі мною. Того ж вечора він подарував мені автограф одного з кращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати», написаний ще в казематі Петропавлівки перед засланням.

Там, в Москві, я пообіцяла допомогти поету знайти в Україні наречену. Ми з Тарасом переписувались. Поет в одному з листів навіть вислав мені своє перше фото. Ось декілька фраз із листа  Тараса Григоровича до мене. «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби ». «…як Бог та ви поможете, то, може, й одружуся». «Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкаве письмо… Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас (- Ю.К.) і заховатися».

Ведучий. Тому, прибувши на Україну на початку червня, 13-го він вже був у подружжя Максимовичів на хуторі Михайлова Гора (тепер с.Прохорівка Канівського р-на, Черкаської області зберігся будинок, в якому жив поет, і старий шевченківський дуб). Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою «Марія».

Ведуча. В щоденнику Траса Григоровича з’явились записи: «Заїхали до Максимовича… Хазяйки його не застали дома… Скоро з’явилась і вона, і похмура обитель вченого просвітліла.  Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше – це чистий безпосередній тип моєї землячки. Вона програла на фортепіано декілька наших пісень. Так чисто, без манерно, як ні одна велика актриса грати не вміє. І де він, старий антикваріат, викопав таке свіже і чисте добро? І сумно і завидно…»

Ведучий. Узимку 1845 р. у Новопетрівську фортецю приїхав новий комендант Іраклій Усков із дружиною та дітьми. І у Шевченка та дружини коменданта Агати Ускової виник платонічний роман.

Агата Ускова. Поет майже щодня обідав у нас. Разом з ним ми часто прогулювалися за стінами форту. Своїм друзям він писав: «Це найпрекрасніша жінка для мене - справжня благодать Божа. Я покохав її високою, чистою любов’ю». Глузування оточуючих із приводу спільних прогулянок зробило своє. Наш роман скінчився.

Ведуча. Повертаючись із заслання, у Нижньому Новгороді поет щиро закохався в юну акторку Катерину Піунову і освідчився їй, незважаючи на двадцять вісім років різниці між ними.

Катерина Піунова. Це було в 1857 році. Одного разу наш антрепренер прийшов з якимось незнайомцем. Ним виявився Тарас Григорович Шевченко. Я була представлена йому. Він усміхнувся і сказав: «А Вами я завжди милуюся, коли бачу Вас на сцені». Під гримом я почервоніла до вух. Усі знали, що Тарас Григорович живе в Новгороді, але познайомитись і поговорити з ним ніхто навіть і не мріяв. Він став бувати у нас удома. Одного разу Тарас Григорович заявив, що йому потрібно сказати щось важливе, він попросив покликати моїх батьків, і коли всі зібралися, сказав: «Слухайте батько і матко. І ти, Катрусю, слухай. Ви давно мене знаєте, бачите: ось я який - такий і буду. У вас є то­вар, а я купець - віддайте за мене Катрусю». Я вся горіла, думки мої плутались. Як впіймане звірятко, я дивилася то на Тараса Григоровича, то на батьків і не знала, що мені робити. Мені хотілося кинутись до нього, але... грізні очі моєї матері показували мені на двері і я кинулась із кімнати.

Ведучий. Шевченку не відмовили прямо. Але більше не запрошували в дім, а сама дівчина уникала його. Та чи й могли батьки дозволити доньці, вийти заміж за чоловіка, який був старший за її батька. Катя Піунова була разюче схожа на Оксану. І Шевченко любив її так, як своє перше кохання. Задля цієї любові він міг пожертвувати всім. Він вірив, що виховає з неї актрису, буде їй за брата, за батька і за чоловіка. Батьків влаштовувало все, крім... останнього. І вони дали зрозуміти, ти - старий, ти - неблагонадійний, із порожніми кишенями, вірші й малювання не принесли тобі нічого, крім злигоднів. Що ти можеш дати юній актрисі? Знай своє місце, діду-парубче!

Ведуча.

Якби з ким сісти хліба з’їсти.

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як – не будь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Не з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким,

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Ведучий.

Ні! Треба одружитись.

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люди так собі пожнуть

І скажуть: «Десь його убито

Сердешного, на чужині!..».

О горе, горенько мені.

Ведуча. Під час останньої подорожі в Україну Шевченко встиг уподобати кріпачку князя Лопухіна, наймичку Харитину Довгополенко. Та дівчина кохала іншого.

Хоч і мав знайомства у вищих колах, проте одружитися хотів із простою селянкою, кріпачкою, наймичкою, сиротою. Коли йому пропонували обрати собі пару серед панянок Шевченко відповідав: «Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же себе поєднати з панською кров'ю. Та й що освічена, вихована по-шляхетські панночка робитиме в моїй мужицькій хаті?».

Ведуча. У 1859 році сім’я Марковичів переїжджає до Петербурга. Марко

Вовчок стала відвідувати гурт діячів культури міста, на якому й познайомились Великий Кобзар і вона.

Марко Вовчок. Я відома українська письменниця, яка увійшла в літературу під псевдонімом Марко Вовчок. Справжнє моє прізвище та ім’я Марія Вілінська. За походженням я росіянка, але писала твори українською мовою. Мої оповідання здобули високу оцінку поета. Хоча Шевченко і називав мене «своєю донею», але, як і багато чоловіків того часу, був закоханий у мене. Заради мене Тарас пожертвував усі свої заощадження та купив браслет із дорогоцінним камінням. В скрутні хвилини цей сокровенний подарунок я часто закладала в ломбардах. Поправивши своє фінансове положення, обов’язково викупляла браслет, бо розлучитися з ним назавжди я не була готова. Ця річ мені завжди нагадувала про нього, про Шевченка.

Ведуча.  Є в Тараса Шевченка теплі, щирі слова, присвячені цій чарівній жінці:

Марку Вовчку

Недовго я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини возову.

І думу вольную…О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

Ведучий. Останньою його любов'ю стала Ликера Полусмак, колишня кріпачка, а потім наймичка.

Неправда те, що люблять тільки раз

     лиш одну в житті чи там одного.
    Не перше я люблю й не першу вас,
    Та не любив ніколи так нікого.

Ликера Полусмак. Народилася я 1842 року у с. Безухлівці на Чернігівщині, рано осиротіла. Була кріпачкою дворянина О. Макарова. Молодою переїхала до Петербурга, де стала покоївкою. Певна річ мріяла про родинне щастя. Коли поет посватався до мене, його друзі були шоковані. До ролі дружини геніального поета я була не готова. Хоча він любив мене всім серцем і на застереження друзів не зважав. Він найняв мені окрему кімнату, справив гарний посаг. Ось-ось мало бути одруження. І коли вже наближалося весілля, настала розв'язка: мій коханий застав мене в обіймах іншого. Розрив наших стосунків загострив хворобу Шевченка.

Ведуча. Пізніше Ликера вийшла заміж. Шлюб виявився невдалим. Чоловік пиячив, бив; сини і дочки виросли, Ликера залишила Петербург і оселилася в Каневі. Жила тихо, багато працювала. Знімала кімнату в чужих людей. Мріяла про свою хату, але мрія не здійснилася. Шила жіночий одяг і з того жила. Хотіла хоч після смерті бути похованою коло Шевченка. Для цього вирішила купити клаптик землі під горою, у ногах Тараса. Замовлень на одяг мала багато і таки купила б той клаптик, але в господині в якої мешкала Ликера, захворів син. Вдова тяжко побивалася над єдиною дитиною, і Ликера не витримала: віддала заощаджені гроші на лікування хлопця.

Л.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

Ведуча. Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжинку по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випускать… Сиди

І нічогісінько не жди!..

Ведучий. Десять прекрасних троянд було у житті Шевченка, та, на жаль, усі вони зів'яли, так і не подарувавши поетові великого щастя.

Пісня «На пероні»

Презентація заходу